У тринадцять років йому поставили діагноз «Спинальна м’язова атрофія», у двадцять чотири він сів на візок і захопився грою в боча. Зараз Артему Колінько із Жовтих Вод, що на Дніпропетровщині, – тридцять п’ять. Хлопець є майстром спорту, чемпіоном України, бронзовим призером чемпіонату Європи з боча, сімнадцятим у світовому рейтингу у своїй категорії. Власним прикладом він заперечує загальноприйняті твердження щодо людей із обмеженими можливостями, доводить, що все у цьому житті можливо, головне – мати ціль, бажання та перемогти самого себе.

Сісти на візок – соромно

Невелика щетина на обличчі, струнка постава, спортивний одяг. Його майже нічого не вирізняє серед решти перехожих. Хіба що інвалідний візок. Утім, так було не завжди. До тринадцяти років Артем ріс цілком здоровою дитиною. У період перехідного віку лікарі помітили у нього певне відставання у фізичному розвитку, згодом – відсторонили від занять фізкультурою, а через деякий час поставили йому невтішний діагноз: «Спинальна м’язова атрофія». Саме тоді юнак почав «закриватися» від людей, замикатись у собі.

– У школі діти не розуміли, що я був хворим, говорили те, що думали. Пам’ятаю, в одинадцятому класі на новорічному святі мені дали грати роль Зорро. Наприкінці постановки я із зали у масці, капелюсі, плащі, на імпровізованому коні мав вибігти на сцену та всіх урятувати. Добіг, але на східцях перечепився та впав. Зрозуміло, всі почали сміятися, бо що то за Зорро, який ледь на ногах тримається. Підвестися знову було дуже важко. Не пам’ятаю, сам тоді встав чи мені допомогли. Та після цього я «закрився» від усіх іще більше.

Сьогодні Артем розповідає цю історію із посмішкою, ніби, і не з ним усе було. На однокласників не ображається, бо вважає, що вони просто не усвідомлювали, що роблять йому боляче.

– Нещодавно хлопець, з яким ми навчалися в одному класі, зізнався, що тоді сміявся з мене, бо не знав про мою хворобу. Шкода, що у ті часи не було такого поняття як «інклюзія».

Після закінчення ліцею Артем вступив до місцевого інституту вчитися на бухгалтера. Роки, проведені у виші, згадує з полегшенням. Говорить, що однокурсники з розумінням поставилися до його проблем зі здоров’ям. Можливо, вік зробив своє. Закінчив навчальний заклад хлопець у 2005-му із «червоним» дипломом. Пересувався тоді ще самостійно, але дуже погано. Його хода нагадувала маятник, таз та коліна були дуже слабкими, не витримували навантаження. Через це Артем часто падав додолу.

– Після закінчення інституту всі мої друзі роз’їхалися по домівках. Спілкувався з ними рідко і то по телефону. У рідному місті знайомих практично не залишилося, тому майже три роки ні з ким не бачився, не виходив із дому. Боявся, що про мене подумають люди. Не наважувався і на візок сісти, соромно було. Не хотів підтверджувати стереотипи щодо людей з інвалідністю, бути в очах оточуючих безпорадним і знедоленим. Та й і серед знайомих не було людей на візках.

Розраду хлопець знайшов у читанні книжок, захопився вивченням основ програмування, різноманітних комп’ютерних програм, намагався заробляти гроші. Згодом зрозумів, що бухгалтерія – це не його. У 2008 році, після довгих роздумів та вмовлянь батьків, Артем поїхав по путівці, виданій органом соціального захисту, до санаторію на реабілітацію. Саме тут для нього почався новий етап у його житті.

Перемогти себе

На 45 днів спеціалізований спинальний санаторій ім. М.Бурденка став для юнака тимчасовою домівкою. У кімнаті жили по чотири чоловіки. Усі – різного віку, зі спинальними травмами, самостійно не пересуваються.

– Ті, хто оздоровлювався у санаторії, сиділи на візках. По території закладу їздили дуже швидко. А я тоді ще ходив, але дуже погано. Тому задля своєї безпеки, аби мене не зачепили та не травмували, взяв у тимчасове користування інвалідний візок. Сісти на нього вже не соромився. Адже навколо були люди на візках, такі ж, як і я. Їм байдуже хто ти, як виглядаєш та що робиш.

Артем зізнався, що час, проведений у санаторії, повністю змінив його ставлення до людей на візках. Раніше він вважав, що їх стан – це кара Божа за погані вчинки, тому своє подальше життя вони мають прожити правильно: не палити, не зловживати алкоголем, не сквернословити тощо. Та після – хлопець зрозумів, що люди з обмеженими фізичними можливостями живуть повноцінним життям і нічим не відрізняються від інших.

– Додому я повернувся зовсім іншою людиною, мені було байдуже, що про мене подумають оточуючі. Твердо вирішив: буду купувати електровізок. Чому саме такий, а не ручний? Через хворобу у мене сильно ослабли руки, тому самостійно виїздити на далекі відстані я не міг, а залежати від того, хто мене возив би, не хотів. Це наче бути безвольним, постійно «прив’язаним» до когось. Більше того, коли ти зустрічаєш на вулиці знайомих, то найчастіше вони спілкуються не з тобою, бо ти – неповносправний, а з тим, хто стоїть позаду тебе.

Минуло два роки відтоді як Артем повернувся додому після реабілітації. Хвороба прогресувала. Він уже майже не ходив. Тож перед ним постав вибір: «закритися» ще більше у собі і нікуди не виходити або сісти на візок та жити повноцінним життям. Хлопець обрав останнє. На самостійно зароблені кошти Артем придбав електровізок, почав виїздити у місто, познайомився з такими ж як і він. Через те, що у Жовтих Водах практично не було місць відпочинку для людей з обмеженими можливостями, збиралися у центральному парку. Сам того неусвідомлюючи, хлопець згуртував навколо себе людей на візках та «показав» їх місту.

«Боча – це моє»

Із таким видом спорту як «боча» Артем познайомився у 2013 році. Перебуваючи на реабілітації у Криму (ще до окупації), він помітив, як декілька відпочивальників кидали якісь м’ячики. Спробував і собі – сподобалося.

– Я одразу відчув: це моє. Окрім того, прочитав, що ця гра підходить людям з ураженнями опорно-рухового апарату. Вона допомагає розробляти моторику рук, поліпшує їх координацію. Уже вдома придбав м’ячі, зібрав бажаючих грати в боча, знайшли приміщення для тренувань, зареєстрували громадську організацію, почали активно займатися. Про усі наші результати писав у Facebook, хоча раніше соціальним мережам приділяв не надто багато уваги. Згодом на мої дописи почали реагувати: люди цікавилися грою, писали, що я їх мотивую, надихаю. І це мене стимулювало ще більше.

Що ж таке боча? Це спортивна гра на точність для людей із найтяжчими порушеннями опорно-рухового апарату. З 1984 року вона входить до списку паралімпійських видів спорту. В Україні боча з’явилась у 2012-му завдяки дівчині із Севастополя. На жаль, у зв’язку із окупацією Криму деякий час змагання не проводилися.

Артем із гордістю говорить, що його часто називають одним із тих, хто доклав чимало зусиль для відродження і популяризації боча в Україні. Наразі Відкриті кубки міст проводяться в Івано-Франківській, Закарпатській, Волинській, Полтавській, Дніпропетровській областях.

– Дуже добре пам’ятаю свої перші змагання. Це було у 2014 році у Новій Каховці. Тоді я посів останнє, сьоме місце, але зміг обіграти майбутнього володаря кубка. Зовсім не засмутився, навпаки, отримав цінний досвід. Зрозумів, що важливу роль у здобутті перемоги відіграють м’ячі. Вони мають бути якісними та професійними.

Завдяки спонсорській допомозі (саме розпочалася передвиборна агітація) Артем зміг придбати новий комплект м’ячів. У 2015-му він знову поїхав на змагання у Нову Каховку, повернувся звідти із «золотом». Того ж року хлопець організував у своєму рідному місті перший Відкритий кубок Жовтих Вод з боча, участь у якому взяли 23 спортсмени із п’яти областей України.

Зрозуміло, що найбільшою мрією Артема є участь у Паралімпіаді в Токіо, яка відбудеться у 2020 році. Аби туди потрапити, потрібно бути в топі найкращих спортсменів. Для цього необхідно брати участь в офіційних міжнародних змаганнях, організатором яких виступає Міжнародна федерація з боча (BISFed). За кожну гру учасники отримують бали, які потім враховуються при формуванні загального світового рейтингу. Наразі Артем у ньому 17-й серед майже 160 спортсменів. На Паралімпіаду попередньо поїдуть перші 24 гравці. Але хлопець не поспішає радіти, говорить, що конкуренція серйозна, тому тренуватиметься ще більше.

– Два роки поспіль на чемпіонатах України я займав перші місця в індивідуальному та парному змаганнях. Це дозволило мені потрапити до складу Національної збірної України та представити нашу країну у 2017-му на регіональному оупені (кубок Європи) та чемпіонаті Європи. Для України це були перші офіційні виїзди за останні чотири роки. Так, на оупені медалей ми не завоювали, але отримали кваліфікацію, побачили, що можемо виступати нарівні з іншими країнами.

Розповідаючи про участь у чемпіонаті Європи та здобуття «бронзи», Артем зізнався, що ставив за мету хоча б потрапити до 1/8 фіналу, а на такий успіх навіть і не сподівався! Говорить, що це перемога всієї української боча, досягнення такого рівня у даному виді спорту ще не було в історії України.

Загалом у спортсмена нараховується більше 30-ти медалей і 10-ти кубків із офіційних та комерційних змагань. Нещодавно його колекція нагород поповнилася двома бронзовими медалями з регіональних оупенів, які пройшли у Хорватії та Італії.

Про бар’єрність суспільства

Артем, як голова громадської організації «Синергія», активно відстоює права людей з обмеженими можливостями у частині їх безбар’єрного доступу до об’єктів соціально-культурної сфери. Так, у 2015 році за його ініціативи у міському Палаці культури було споруджено пандус, а біля зали – створено додатковий санвузол. Завдяки цьому покращився доступ візочників до культурних заходів, з’явився зайвий привід не сидіти вдома, а виїхати і поспілкуватись із друзями, переглянути виставу чи концерт.

– Потрібно мати величезне терпіння, аби чогось домогтися. Чиновники наче й розуміють, що ось тут потрібно спорудити пандус, а там – понизити бордюр. Але нічого не робиться. Мені доводилося постійно їм нагадувати про наші проблеми, писати листи у різні інстанції. Тому, якщо люди з інвалідністю самі не будуть нічого роботи, навряд у суспільстві щось зміниться.

А.Колінько із приємністю відзначив, що сьогодні, будуючи якийсь об’єкт у місті, власник одразу облаштовує пандус. Без жодних звернень, вказівок чи листів. І це не може не тішити, бо не доводиться відстоювати власні права, прописані у чинному законодавстві. Але, на думку хлопця, пандус – це розділення людей. Тому говорити, що інклюзію досягнуто у повній мірі, зарано.

– Так, пандус є, потрапити до приміщення ми можемо, але його споруджено збоку чи позаду будівлі. Тобто нормальні люди заходять із головного входу, а ми – через невідомо який. Ніколи не розумів, чому при проектуванні будівлі не продумуються одразу всі деталі? Наприклад, у Європі будівництво нових об’єктів відбувається за принципом «універсального дизайну»: єдиний рівний вхід абсолютно для всіх, максимальна зручність для кожного. І жодного пандуса. Вважаю, це правильний підхід.

Про особисте

– Боюся залишитися сам, без підтримки родини. Найбільше не люблю почуття жалю. Ніколи не думав, чому захворію саме я. Як сталося, так і сталося. Знаходячись у цьому стані, потрібно жити далі, радіти дрібницям, бути щасливим. Узагалі, до всього можна звикнути, головне – як ти сам себе відчуваєш та з якими думками прокидаєшся щоранку.

– Щастя для мене – робити те, що мені до душі, та отримувати від цього задоволення. Мабуть, не зміг би займатися тим, що не подобається. Але, якщо за цим стоїть певний результат, – готовий потерпіти. Практично не вмію говорити людям «ні». Та я над цим працюю: розставляю пріоритети, дивлюся, чи, дійсно я можу допомогти, зважаю на свої емоції, відчуття.

– Останні п’ять років не дивлюся телевізор. Там суцільний негатив. Читаю книжки, тренуюся, поки був час – займався грою на саксофоні. Сподіваюся взимку, після закінчення чемпіонатів, продовжу навчання на цьому музичному інструменті.

– Якби не моя хвороба, мабуть, відкрив би власну справу або займався б конструюванням літаків. У дитинстві я був старанною та наполегливою дитиною, любив збирати Лего, відвідував гурток моделювання. Декілька разів навіть їздив на обласні та всеукраїнські змагання.

– Найбільша моя підтримка – це моя родина. Проте, рідні не одразу сприйняли моє захоплення грою в боча. Особливо скептично був налаштований дід. Казав, навіщо мені це потрібно і що то взагалі за спорт такий. Коли ми проводили Відкритий кубок Жовтих Вод із боча, привезли на змагання дідуся. Він засмутився, сказав, що глядачі не прийдуть, бо на цих «нещасних» боляче дивитися. Згодом дід думку змінив, бо побачив, що я цим живу. Особливо він радіє моїм медалям та кубкам.

– Бажаю усім у цьому житті мати ціль, знайти своє призначення та місію. Так, буде складно. Ви не одразу відшукаєте потрібний шлях. Якщо вам щось не подобається, полиште його, спробуйте інше. Та не надто захоплюйтеся постійними змінами, подумайте: можливо, для досягнення результату потрібно докласти більше зусиль, побороти себе, змусити дійти до кінця? Живіть яскравим та насиченим життям, аби потім не шкодувати про даремно прожиті роки.

Інтерв’ю підготувала Марина Котова у рамках реалізації україно-німецького проекту «Геть стіну. Будуємо мости порозуміння в розділеному суспільстві» (навчання для молодих людей, які цікавляться журналістикою, але не є професіоналами у цій царині). Проєкт організовано міжнародною мережею журналістів і медіаініціатив із ЄС і Східної Європи N-OST (Берлін) при фінансуванні Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини.